Ні для кого не секрет, що в Україні тривалий час йде війна.Через неї у нашій країні з’явилося таке соціальне явище як переселенці, до якого наша держава виявилася не готовою. Хоча деякі замовчують сам факт війни на нашій території, але проблема таки є і вона потребує негайного вирішення, адже ігноруючи проблему — уникаєш відповідальності. Тому нам стало цікаво, скільки ж в Україні таких небайдужих людей, хто не думає «Моя хата скраю» або «Мене не торкнулася проблема, нащо нею перейматися», особливо серед молоді віком від 18 до 25 років.
У рамках програми n-ost «До чого прагнути і як діяти? Нові медіа для громадянського суспільства» ініціативною групою було проведено дослідження у двох містах України, Києві та Львові. Опитування було незалежним.
Ми опитали по 50 жителів Києва і Львова, яких зустрічали у центрі міста. Головне запитання звучало так: «Чи готові Ви взяти до себе переселенців?». Звичайно таке опитування спантеличило молодь і реагували усі неоднозначно, дехто навіть прикинувся підлітками, котрим «мама не дозволяє відповідати на такі запитання», дехто казав про свою пасивну позицію до громадської діяльності. І загалом більшість опитаних людей справді задумалися, а чи готові вони прийняти до себе додому переселенця чи можливо навіть цілу сім’ю? Були молоді люди, яких така перспектива обурювала. І хоча частіше за все ми чули від перехожих слово – «ні»,але таки небайдужих знайшли.
Результати опитування на вулицях здивували: всього 4% українців згодні допомогти переселенцям, при цьому допомогу армії надають або готові надати 60% опитаних. Частина з тих людей, які все ж не наважуються брати до себе переселенців, готові їм допомагати матеріально (одягом, продуктами харчування).

Поспілкувалися ми й з експертами, котрі займаються питаннями переселенців у координаційних Центрах допомоги переселенцям міста Києва. На їх думку негативне ставлення киян до цієї категорії населення продиктовано кількома причинами, одна з них − певний відсоток багатих людей зі східних областей, що зареєструвалися в Києві як вимушені переселенці. Досить очевидно, що ніякої допомоги вони не потребують.
Звичайно, можна зрозуміти чому і більшість молодих людей не можуть взяти до себе переселенців, адже більшість з них − студенти вузів та не мають власного житла, дехто казав, що мають малих дітей та не мають зручностей, більшість відверто виказували недовіру до переселенців.

Така тенденція спостерігається і у Львові.

Ускладнює становище переселенців і тривалий час конфлікту. Якщо під час перших двох хвиль переселення (квітень-травень, травень-червень 2014 року) проблеми розміщення, харчування, а особливо працевлаштування вважалися складними, але вирішуваними, то зараз з кожним новим напливом людей ситуація стає більш напруженою. Ресурси колишніх донорів виснажуються.
Свою роль відіграють і стереотипи, найпоширеніший з яких − перекладання відповідальності і провини за розв’язання військового конфлікту на вимушених переселенців (замість урядів та / або військових). Усі перераховані причини в комплексі сформували помітну напруженість у взаємодії місцевих українців з людьми, що переселяються.
Сьогодні знайти підтримку переміщені громадяни в основному можуть у представників благодійних фондів, які працюють у всіх великих містах України, волонтерів, громадських організаціях та просто небайдужих людей, інформацію про перших можна знайти в Інтернеті (соцмережах, інтернет виданнях), газетах та журналах. Осторонь не стоїть і Червоний Хрест України. Державна допомога обмежується виплатами у розмірі 444 гривні на працездатного члена сім’ї та 888 гривень на непрацездатного, плюс можливість безкоштовного розміщення в місцях компактного проживання біженців (виключаючи Київ) та сприяння у працевлаштуванні, яке в багатьох випадках залишається лише декларацією на папері.

©Литвиненко Наталія

Маргарита Пархоменко

Маргарита Мухіна