Нещодавно, вірите, так довелося розчаруватись. Правда-правда, прийшов додому, і стало гірко, думки поповзли, як таргани на темряву. Які думки? Ремарка: в Харкові із знайомими проводили соціальний експеримент з пляшкою соку. Зайшли до університету і на прохіждному місці кинули її в надії, що кожен другий зупиниться, підніме та викине до смітника. Самі причаїлися за кутком та спостерігали, рахуючи тих, хто пройшов повз та хто підніс пляшку до смітника. І вже після десятої людини, що пройшла повз, у мене немов струна в душі обірвалася, бо і дурню зрозуміло, з іншими ситуація така сама буде. Вийшло, що 153 людини пройшли повз і лише 4 — підняли. Доходило до абсурду, люди наступали, люди штовхали пляшку, дивилися на неї… Все що завгодно — але не піднімали. 4 герої, що змилостивилися над бідним «Сандориком», (Господи, всього чотири із 157!) це капля в морі! Та ще враховуючи, що одним із чотирьох був літній чоловік, що підняв пляшку, зрозумівши, що та повна і невідкрита. Та й не поніс її до смітника, а забрав собі. Повернімося до мене, того вечора я прийшов додому, друзі спитали про справи, а справи кепські — вся ця картина знову перед очима. Невже, невже важко підійти, підняти, тим паче, що пляжка ж явно заважала рухові, адже лежала прямісінько по середині зали. Враз після питання друзів я спитав себе: чому? Чому люди настільки байдужі до оточуючих? Відповідь не забарилася: а тобі хочеться бути не таким, як всі? Звісно, ні. От якщо б ніхто не бачив, тоді можливо. Знаєте, це як графині водитися із якимось конюхом. Негоже! Бо якщо «двір» побачить, то всі будуть гудіти, що це така пані має справи із брудним конюхом.
І доти ми мирні міста будемо уявляти, доти будемо лише фільми дивитися про те, як люди в мирі та в злагоді живуть, доки кожен не скаже собі «байдуже… Байдуже, що всі бачать, а я піду і допоможу на очах у всіх». З цих слів сіялися зерня справжніх подвигів та звершень. Роби вибір зараз, поки він є!