Львів. Останній день проекту. Ми вийшли з дівчатами з готелю, щоб провести опитування серед львів’ян і дізнатися їхню думку стосовно переселенців і їх готовності взяти до себе когось із них. У місті вперше. Йшли захоплено вузькими вуличками, на все роззявляючи роти. Манили яскраві вітрини, незвичайна архітектура і звісно сам Львів. Вдивлялися в обличчя людей. Обрати треба когось із них, того, хто не поспішає і у гарному настрої, а можливо того, хто серцем не байдужий. Настрій був чудовим, говорили про участь у проекті, про його подальше життя і про переселенців, чиєю долею тепер переймаємося. Відволікла трьох «гав» дівчина, що йшла назустріч і роздавала листівки про зйом житла. Відмовляємося. Говоримо українською. Дівчина просить говорити російською, бо з Донецька, а точніше з Горлівки. «Ви випадково не переселенка?- питаю я, переходячи на російську мову. Дівчина відповідає згодою і ми обступаємо її й продовжуємо бесіду. «На ловця і звір біжить» спадає на думку. Знайомимося. Розповідаємо про наш проект. Далі слухаємо її історію.
Дівчину звуть Ніна. Їй всього лише 26 років, але виглядає значно старшою. Одягнена вона не найкращим чином, але і на жебрачку не схожа. Ніна приїхала до Львова сама. Сама ж і купила білети на поїзд. За словами переселенки, вона телефонувала спочатку на «гарячу лінію» для переселенців і отримала відмову у допомозі (аякже, не інвалід і не багатодітна!). «Тільки очима погано бачу»,- зауважує переселенка. Запропонували зустріти дівчину на вокзалі співробітники якогось благодійного фонду. Поселитися можна було у гуртожитку  для переміщених громадян, не в обласному центрі, а в Самборі. Як говорить сама переселенка:»Умови там не підходящі». Влаштувалася у Львові. Заробляє тим, що роздає листівки того закладу (як вияснили пізніше  — хостелу), де й сама проживає. Говорить, що після вирахувань ще щось і на життя лишається. Держава допомогла 200 гривнями. Найбільше опікується переселенцями Червоний Хрест України. Не соромлячись просить грошей. Даємо, сподіваючись, що витрачені будуть дійсно на щось необхідне.
У Горлівку Ніна більше не повернеться – дім зруйнований при обстрілах. Все що має – речі першої необхідності, які взяла з собою.  Про нинішню ситуацію в Україні говорить, цитуючи Біблію. Запевняє: «Християни не візьмуть у руки зброю!» Майбутнє свого міста у складі окремої республіки не бачить. Натомість запевняє, що ворог до нас прийшов по чорноземи, по нашу плодючу землю, сланцевий газ. Говорить, що не потрібні нам, ані Росія, ані Європа, якщо з розумом усім розпорядитися.
У майбутньому переселенка хоче створити благодійний фонд і допомагати усім знедоленим, таким як сама, оскільки від держави допомоги чекати даремно.